 Кожне судове рішення підлягає обов’язковому виконанню на всій території України. Ця аксіома закріплена в Конституції України. Однак чи існують у державі дійсно дійові механізми виконання судових рішень з урахуванням того, що система організації виконання процесуально та структурно спотворена? Адже процес деформування системи відбувся не за рік чи два, і є наслідком пострадянського деформованого підходу до процесу формування системи примусового виконання.
Державна виконавча служба останні роки може «похвалитися» забезпеченням не більше 10–15 % судових рішень, тоді як у країнах Європи цей показник сягає 80–86 %. Майже 7-тисячна армія державних виконавців не може нормально працювати, будучи у ланцюгах безнадійно застарілих Законів «Про ДВС» та «Про виконавче провадження», які навіть створювались як законодавчі акти перехідного періоду. Складається таке враження, що перехідний період затягнувся в системі виконавчої служби України щонайменше на 8 років.
Зважаючи на статистичні показники роботи ДВС та зростаючу кількість звернень українців до Європейського Суду з прав людини щодо тривалого невиконання рішень, бачимо, що виконувати судові рішення на користь пересічних громадян або суб’єктів господарювання державна виконавча служба неособливо поспішає. Або не встигає. Крім того, рівень корупції у лавах ДВС досяг загрозливої межі. І це вже не секрет ані для кого в державі. А через ходження законодавця по колу, задоволення ним інтересів окремих політиків, державних і недержавних структур, провадження хаотичних «реформ», призвело до втрачання кадрового потенціалу та майже руйнації системи ДВС.
Першопричини проблем та суворі реалії
В Україні ДВС була створена Законом України «Про державну виконавчу службу» ще на початку 1999 року. Відповідним законом державні виконавці перейшли під опіку Міністерства юстиції України як департамент із відносною самостійністю. 23 червня 2005 р. Законом України «Про внесення змін до закону України «Про державну виконавчу службу» та «Про виконавче провадження» ДВС був наданий автономний статус державного органу, який діє у складі Мін’юсту. Багато експертів і досі вважають, що така автономізація виконавчої служби могла би бути корисною для держави. Однак практика державотворення пішла у протилежному, і як часто буває, абсолютно непередбачуваному напрямку – ДВС повернулася до структури Мін’юсту (відповідно до Закону «Про внесення змін до законів України «Про державну виконавчу службу» та «Про виконавче провадження» про реформування органів державної виконавчої служби» від 22 грудня 2006 р. № 521-V). І в зв’язку з цим були ліквідовані обласні, Київське та Севастопольське міські управління юстиції, а також Департамент державної виконавчої служби, що діє у складі Міністерства юстиції як урядовий орган державного управління. А на їхній базі утворилися Головні управління юстиції в областях та у містах Київ і Севастополь. Таким чином, зміни, що відбулися у системі органів державної виконавчої служби, вибудували чітку схему ієрархічної підпорядкованості та передбачили можливість подвійного підпорядкування регіональних та територіальних органів державної виконавчої служби одночасно Міністерству юстиції України та територіальним управлінням юстиції. На місцях проблеми виконавчої служби деякими спеціалістами пояснюються фактичним їх підпорядкуванням місцевій владі.
Отже, зміни, що були запровадженні у 2006–2007 роках з перепідпорядкування ДВС Мін’юсту проблем не вирішило. Показники виконання рішень знижуються, а ті фахівці, які попереджали про негативні наслідки такого віддалення ДВС від судової системи, тільки переконались, що мали рацію, але ж нікому від цього легше не стало.
Фактично, в Україні дії суду та виконавчої служби однакові (одне є продовженням іншого), але судді та виконавці поставлені в нерівні умови. Що стосується суддів, то їм надано певні пільги й певну владу, яких державні виконавці не мають. Щоб підвищити їхній статус, і потрібна щонайменше реформа повноважень. Один із головних факторів поганих показників ДВС – залишається «людський фактор» чи краще кажучи фактор понаднормового завантаження державних виконавців. Питання про те, що мають бути помічник та секретар у державного виконавця, які виконуватимуть паперову роботу, навіть не обговорюється. Але це нормальна практика в іноземних країнах. І це при тому, що середній оклад державного виконавця в Україні ледь вирівнюється із встановленим прожитковим мінімумом. Але ж це все живі люди, з родинами, дітьми, майновими потребами. Державні виконавці працюють в умовах необхідності цілодобової роботи, постійного ризику своїм здоров’ям, а інколи — й життям під час складних виконань. І це не красиві слова, це реалії професійного буття, які мені також добре відомі, бо 8 років свого життя віддав службі в цій системі.
Питання доступу державного виконавця до інформації про боржника також тривалий час «висить у повітрі». Справа в тому, що чинний нині порядок розшуку майна полягає у направленні до відповідних органів запитів та отриманні відповідей. Зазвичай на це витрачається багато часу, що призводить до зволікання процесу виконання рішень, оскільки у державних виконавців немає доступу до баз даних та реєстрів.
Суттєвою проблемою є відсутність дійового механізму виконання рішень про стягнення коштів із держави та бюджетних установ, а також створення Єдиного державного реєстру виконавчих проваджень, який би дав змогу відкрити вільний доступ будь-якій особі до інформації про майно, що передається на реалізацію.
Недосконалою й ускладненою залишається процедура реалізації майна боржників, арештованого під час здійснення виконавчого провадження. Державний виконавець фактично позбавлений контролю за цією стадією. Як результат, реалізація арештованого майна часто здійснюється з порушенням вимог закону, що затягує терміни виконання, майно переоцінюється, знижується його ринкова вартість.
Потребує нарешті вирішення питання посилення відповідальності за невиконання судових рішень, шляхом внесення відповідних змін до КК України, мова про яке йде багато останніх років. Адже, як відомо, непоодинокі факти фізичного опору представникам ДВС, незаконні дії щодо майна, на яке накладено арешт, численні ухилення від сплати аліментів на утримання дітей чи непрацездатних батьків.
Про те, як умний вчить на чужих помилках,а дурень – на своїх
Звернемося для яскравості контрасту до прикладів інших країн, які швидше за Українe спромоглися реформувати систему виконання судових рішень. Так, наприклад, у Литві, як і в більшості європейських країн, тепер тут замість державних чиновників працюють приватні пристави. І багато литовців скаржаться на високу плату приставу, яка, наприклад, у багато разів перевищує штраф за проїзд у громадському транспорті. Міністерство юстиції регулярно перевіряє роботу приставів, і вже було порушено кілька дисциплінарних справ за порушеннями. Поява приватних приставів у Литві викликана низьким рівнем ефективності роботи державних чиновників: до реформи виконували тільки одне з 20 судових рішень за штрафами.
Нині в європейській правовій практиці дедалі активніше застосовують досудовий розгляд спорів. У Литві пішли цим шляхом: створюються і працюють досудові органи вирішення правових спорів — адміністративні комісії, комісія з податкових спорів, Національна рада із захисту прав споживачів. Досудове вирішення проблеми з допомогою посередника, третьої особи (у цьому разі комісії з вирішення спорів) є менш болісним для обох сторін. Поки що досудові рішення в Литві — факультативні, тобто необов’язкові. Але вже намітилася тенденція до зменшення кількості виконавчих справ у приставів, а висока плата за їхні послуги підвищує зацікавленість людини в погашенні свого боргу.
Чи можливо це застосувати в Україні при нинішньому стані праворозуміння наших громадян, правової культури в політикумі та суспільстві? Думаю питання настільки наївно риторичне, що навіть дискутувати щодо нього не має бажання. Що казати, коли держава навіть не може впорядкувати діяльність та налагодити основний механізм так званого альтернативного судочинства – систему третейських судів, яка є загальновизнаною в розвинутих країнах світу, або нарешті створити єдиний нотаріат без поділу на державний та приватний!...
У кожній країні є свої особливості роботи судових приставів. Повсюдно вони несуть велику відповідальність за свої дії. Але при цьому реально заробляють гроші, продають майно, одержують за це матеріальну винагороду. Так, у США виконанням судових рішень займаються державні службовці служби маршалів. Це одна з найстаріших федеральних державних посад, представники якої мають великі повноваження. Наприклад, для гарантування безпеки свідків маршали можуть видавати їм нові документи і сприяти в проведенні пластичних операцій зі зміни зовнішності свідків, вони займаються транспортуванням ядерних боєприпасів, беруть участь в операціях Інтерполу.
У європейських країнах працюють приватні судові пристави. Для здійснення подібної діяльності необхідно одержати ліцензію. Приватний пристав самостійно вирішує всі проблеми, які виникають при виконанні судових рішень, розплачується з ним клієнт. Французький пристав має право домовлятися зі сторонами і навіть давати рекомендації щодо виконання судових рішень.
У Великобританії вже кілька років використовують змішаний принцип. Судові пристави перебувають на державній службі. У разі потреби залучають приватних. Правила арешту та продажу майна боржників тут не змінювали з 1604 року. У разі потреби виконавець може без дотримання особливих формальностей запросити допомогу в поліції, пожежних і навіть армії.
Тож сторонній спостерігач, особливо європейський, дивується: чому принаймні не перейняти досвід інших країн? Але біда в тому, що в Україні звикли, як то кажуть, «хапати по вершкам»: по-европейськи назвати державний орган, спромогтися може навіть на певні структурні зміни, але так щоб реформувати докорінно всю систему – за це відповідальність у нас не звикли брати ані політики, ані чиновники. Це стосується й ДВС. І, мабуть, питання переходу до приватної виконавчої служби ще довго залишиться для «гарного слова» політиків. Подискутувати можна, і не більше. Але ж звичайно для цього треба хоча б та пресловута «політична стабільність» . А як вона може бути при тому, що уряд у нас став змінюватися разом із парламентом кожен другий рік? Кому приймати закони, а потім їх впроваджувати?…
Примарне майбутнє
Але все ж таки чи можливим є створення приватної виконавчої служби в Україні? Відповідь, на мій погляд така – у нинішніх політичних реаліях постійного «перевиборчого процесу» найближчі 2–3 роки вона неможлива. Запроваджувати її слід поступово, без «кавалеристських наскоків», і не руйнуючи те, що створено.
Звичайно для пересічного громадянина буде суттєва різниця – йти до державної виконавчої служби, яка не буде з якихось причин виконувати рішення суду, чи навпаки буде з порога вимагати хабар, або звернутися до приватної і сплатити набагато менше, і отримати вирішення проблеми. Зараз багатьом важко уявити в Україні ситуацію, коли заробітну плату за рішенням суду з підприємства, яким керує так званий «червоний директор», буде стягувати не «слухняний» державний виконавець, якого можна завжди «поставити на місце» телефонним дзвінком до його керівника, а незалежна приватна особа, яка практикує, наділена достатніми офіційними повноваженнями.
Не виключено, що при розгляді в парламенті відповідних законопроектів щодо приватної виконавчої служби будуть виникати тези про те, що із запровадженням цього інституту рейдери і бандити отримають додаткові важелі. І ці побоювання, при нинішньому рівні безвідповідальності, цілком справедливі. Саме для уникнення цього сценарію повинна бути серйозна концентрація послідовних дій держави в особі Мін’юсту. На початковому етапі мають діяти ліберальні умови для призначення на посаду приватних виконавців тих фахівців, що мають досвід роботи в ДВС, бо фаховий рівень майбутніх приватних виконавців може стати саме тим каменем спотикання, який може зруйнувати всю систему приватних виконавчих служб. Адже, як вже зазначалося вище, нині кадровий потенціал ДВС майже втрачений.
До того ж необхідно сформувати систему для сертифікації приватних виконавців, створити дієву систему контролю за їхнього професійною діяльністю. І звичайно ж, необхідно чітко розмежувати повноваження «приватників». Наприклад, у деяких країнах, де діють приватні виконавці, в перехідний період 3–5 років, їхня сфера компетенції не поширювалась на випадки, коли у справі відповідачем була держава, а також на майнові справи. Особливо важливо провести чітко сплановану роз’яснювальну роботу серед громадськості. І саме Мін’юст має взяти на себе цю функцію. Адже громадськість, бізнес, чиновники мають розуміти, що слово «приватний виконавець» не означає бізнесмен. Він також на службі держави, яка делегувала йому певні повноваження. В європейських країнах навіть не має назви «приватний виконавець», бо вона вводить в оману, є термін «судові пристави» або «присяжні виконавці». Це особи, котрі прийняла присягу і призначені на публічно-правову посаду. Їх контролює Мін’юст, а дії чітко підпорядковані закону або інструкціям, а за свою працю виконавець отримує плату не за домовленістю, а згідно з тарифом.
Безумовно, право будь-якої держави відображає сформовані традиції, у тому числі правові, а також особливості економічно-політичного життя суспільства на певному етапі розвитку цієї держави, тому і виконавче провадження кожної держави цілком самобутнє. Але в Україні воно настільки самобутнє, що інколи переходить за всі межі розуміння законності. Отже, завершуючи свої аналітичні міркування щодо сьогодення та перспектив системи ДВС, зазначу, що поки держава дійсно не зрозуміє, що належне виконання судових рішень є суттєвим чинником для ефективного функціонування судової системи і системи державної влади в цілому, ми не зможемо навіть сподіватися на адекватну та нормально функціонуючу систему ДВС. Але б краще держава це зрозуміла швидше, бо практика «латання дірок» у таких важливих системах, якою є система виконання судових рішень, завжди призводить до того, що вся державна система починає «тріщати по швах».
Салашний Петро
Директор ЮФ «Пріоритет права», адвокат
Джерело: "Юридичний журнал"
|
ВІДДІЛ ДЕРЖАВНОЇ ВИКОНАВЧОЇ СЛУЖБИ КОБЕЛЯЦЬКОГО РУЮ
